Життя.

    Я люблю свою дружину. І знаєте. Ми як не всі. Весь вільний час завжди проводимо разом. Коли б не сталася якась подія у її чи моєму оточенні, ми завжди тягнули один одного туди і нам було геть начхати на те, що скажуть наші друзі чи колеги по роботі. Ми хотіли бути разом. І ми були. І є. Навіть зараз, що б там хто не казав.

    За що я жалію? Ну знаєте, кажуть, не варто взагалі жаліти за щось, бо не сталося б чогось, що ми зробили колись, не прийняли б ми того чи іншого рішення — ми б не стали тим, ким ми є зараз. Але все ж, як би я не старався, я жалію за те, що обізвав її один раз. Я дуже розлютився тоді. І сказав їй погане слово. Перший день вона була ображена, на другий — ми вже сміялися із цього, а згодом й узагалі забули про ту подію. І ніколи не згадували... Але... Але я не забув і намагаюся зрозуміти, навіщо це я зробив. І що б узагалі змінило те, якби я не сказав тих слів.

    Найцікавіше те, що я не пам'ятаю навіть причини тієї сварки. Ну був чимось незадоволений, ну щось не вдалося. Але хіба це причина? Усі помиляюся. Так, я це розумію. Вона для мене досі прекрасна, я згадую її довге золотаве волосся, зелені очі... До неї, ніколи не бачив людей із золотим волоссям та зеленими очима. А ви? Ну от, це був такий собі гачок, який зачепив мене і змусив зацікавитись. Так, я згідний — це зовсім не те, на що варто звертати увагу. Але коли я познайомився із нею ближче, я відкрив для себе її глибокий розум. Скажу більше: вона теж вела таке собі “полювання” на мене.

    Не вірите, що у неї були зелені очі? Я б показав вам, але зараз вона лише у моїй пам'яті, закарбована, неначе вирізана у стіні цього дому. Урна із прахом там, на каміні. Фото занадто старе та й чорно-біле і там ви не побачите кольору її очей. Але можете просто повірити мені. Ви ж вірите?

Проєкт "Пишу", @pyshu.knyhu © 2020