Диво.

Ми ненавиділи все. Нам було боляче дивитися на освітлену сонцем вулицю, а запах квітів дратував. На вулицю ми виходили лише по вечорах. Найбільшою проблемою для нас було свіже повітря. І особливо ця свіжість відчувалась ввечері.

Ми довго жили у своєму дерев'яному, кривому будиночку на пагорбі посеред дерев. Інші обходили нас боком. А все завдяки нашим умінням. Ми прикрасили будинок, та обвішали усілякими банками, упаковочками та рештою сміття все у радіусі кількох десятків кроків.

Одного дня, ми знайшли якусь сутність. Воно було милим, але приваблювало нас. Ми відчували, що це внесе свою лепту у наше життя. Ми взяли на руки цю чорну пухнасту істотку. Вона тремтіла. Мабуть, саме це так подобалося нам, приваблювало у ній. А ще, воно видавало вібрувальні звуки, а вертикальні зіниці заворожували.

Що ж воно? Ми ніколи не зустрічали чогось подібного. Колись до нас приходили люди і могли образити нас. Взагалі-то, люди і стали причиною того, що ми заховалися і багато років не виходили на вулицю. Нам було добре одним. Та ми думаємо, що ця чорна пухнаста та вусата істота не образить нас.

Кілька днів по тому, ми стали почувати себе краще. Вечірнє повітря вже не так душило, а дивитися на зорі стало приємно. Дивні відчуття.

Днем пізніше, істотка утекла та ще й посеред білого дня. І ми побігли шукати Істотку. У нас не було вибору. Ми занадто прив'язались до неї. Ми не можемо загубити її. Ми не хочемо бути самотніми. Ми побігли за нею всупереч болям від денного світла та запаху квітів. Ми усвідомили, що загубили її, коли добігли до квіткового поля, далеко за межі своєї території. Ми точно загубили її. Навіщо ми дали ім’я цій істоті? Істотка. Так ми її назвали. Це ще більше прив'язало нас до неї. Це було помилкою. А ще гірше було те, що ми не могли повернутися додому, бо відчували, що маємо знайти Істотку. Через це, ми пробули на тому полі ще кілька днів, а пізніше наважилися йти далі.

Наша пригода тривала довго. Ми змінилися: долоні змінили колір, потемнішали та зсохлися; ноги схудли. Ми навіть не впевнені, що зможемо знайти дорогу додому. Та у нас лише один вибір — рухатися вперед.

Ми так і не знайшли Істотки. Але ми знайшли дещо інше. Ми зрозуміли, що життя прекрасне. І ми були такими дурними, що закрилися від світу у тій засмерділій халупі. Під час цієї останньої подорожі, ми полюбили річки, гаї, поля: усе, що оточувало нас. Звісно, із людьми ми не вступали у контакт: все ще боялися їх. Та боялися дещо менше, ніж колись. Наприклад зараз, ми почали спостерігати за їхньою поведінкою, і зрозуміли, що люди дуже схожі на нас. Дивно те, що у віддзеркаленні води ми помітили, що ми навіть більше ніж схожі на людей. Ми такі ж, як вони. І ми не побачили в цьому нічого поганого. Більше того ми почали любити себе. Нам почало подобатися наше красиве сріблясте волосся, як та найбільша зірка на нічному небі. А після того, як частіше почали купатися у річках та озерах, то помітили як це вплинуло на нашу шкіру та самопочуття.

Все ж, ми мали рацію. Істотка вплинула на нас. І як дивно, що якась маленька, непримітна річ, подія чи істота, може так сильно вплинути на весь плин подій. Життя прекрасне. Все прекрасне. Важливо лише вміти помітити це.

Проєкт "Пишу", @pyshu.knyhu © 2020